Куда смотреть выбирая сервера.

Куда смотреть выбирая сервера.

В течении времени каждая организация, по мере своего расширения, может повстречаться с моментом когда станет необходимо улучшать собственную IT-область. Подходит момент, что начальству попросту необходимо покупать мощные сервера, ведь домашние пК сейчас не справляются с нужными заданиями и с защитой информации. Установка и запуск файлсервера дает возможность решить разные цели по реализации которых надо большие мощности, хранения узловых или дополнительных копий нужных информационных данных, создание внешнего доступа к программам и иным локальными сетям компании. Выбор оптимального сервера для компании позволяет гарантировать стабильный доступ к рабочим данным фирмы. До покупки дополнительно необходимо измерить задания сервера потому, что по этой причине будет зависеть итоговая стоимость сервера и его содержание.

Сервер, главным образом, есть сильным компьютером, что может легко осуществлять значительные вычисляемыые задачи как bulletproof server, и дополнительно соединять одновременно все данные организации. С целью большего удобства сервера решили систематизировать по их предопределению и установленных задач. Согласно этой таблице сервера разобщают на:

Сервера, на которых обрабатываются большие размеры информации. Такие сервера целенаправленно смонтированны непосредственно под БД.

Оборудование, в цели коих входит функционирование программ, что запрашивают значительных мощностей и где способны сидеть несколько человек сразу.

Остальные типы сервера относят к файл-хостинг, все они предназначены в целях хранения сведений и допуска к нему разных категорий юзеров

Хотя, вынуждены заметить что эта классификация является достаточно условной и очень часто сервера проделывают сразу пару действий при работе.

По таким элементам как оперативная память, мощьность процесора, вместилище винчестера просчитывают целевую группировку севрерных кластеров. Дополнительно значительно влияют на такое разграничение величина корпуса а также его типы.

Ну, далее начнём с главных ходов по безошибочному поиску сервера.

Перво-наперво квалифицируете цели и функции, какие возьмется производить новый сервер.

Следующим ходом станет описание предполагаемого условия а также места под функционирования сервера. Важное условие установить число юзеров, что начнут нагружать серверные мощности оборудования.

И под конец, требуется выяснить какими же мощностями будет владеть ваш новый сервер. Мы говорим о подобных мощьностях как процессор, оперативная память и прочее

Каждый раз до покупки поставьте хорошо определите анализ текущих потребностей для компании. Перечисленное поможет вам избежать приобретения сервера с малыми или лишними мощностями, а значит — не делать излишних вложений. В случае если вы покупаете компьютер с небольшими мощностями тогда появляются проблемы с полным функционированием серверной активности, поэтому может образоваться довольно много ошибок и недоступность сервера. Ежели будет приобретен сервер с мощностями что превосходят потребности, значит это поведет лишние траты на содержание и работу машины.

Эти советы дадут вам шанс приобрести себе сервер, какой будет соответствовать вашим запросам. И вам требуется учесть опцию роста мощностных показателей сервера с подъемом организации. Теперь вы можете приобрести для себя приличный Хрумер и не тревожится о устойчивой эксплуатации и выполнения назначенных целей.

Ну что же, сделаем итоги. Прежде необходимо определить какие же задачи начнут осуществятся на серверах, сколько именно пользователей получат к нему вход и сколько предполагается синхронных подключений. Потом выясняем сколько мощьностей будет при этом использоваться и из данных характеристик приступать к созданию запросов на выбор сервера.

Пожелаем вам успешной работы и совершенствования вашего бизнеса.

Дилемма по выбору подходящего сервера

Дилемма по выбору подходящего сервера

Эта публикация выйдет полезна для фирм, скопление людей у которой будет от 4 до 17 пользователей.

Ключевая цель предоставленной публикации является рассказать про значение dedicated server в фирмах а также дать советы по правильному поиску серверного оборудования а также ПО.

Главная суть о том что название «Сервер» с англосаксонского трактуется как прислуга. И впрямь, выделенный сервер предоставляет очень значимые службы для многих специалистов многих сфер. Поэтому AHKOР постоянно стал необыкновенно надежным, и поэтому изрядно дорогостоящим. И не всякий раз многие выделеные сервера считаются наиболее сильными нежели стандартные легкие пК. И очень интересный случай заключается в том что когда сервера трудятся на сотрудников, тогда владельцы их выходит хозяевами.

Разберем роли и цели.

Нынче мы придём к подобному выводу что задания которые выполняет сервер допускается приспособить для всевозможных серверов, а позволено и соединить пару заданий на единственном сервере. С самого начала нужно понимать что в фирмах севрерных кластеров больше чем один, такое определено тем что в работу входят определённые факторы, что требуется рассмотреть по отдельности. Уточним что данные разделения несут очень символьный характер.

1. Компьютер каковой предназначается для разнообразных приложений.

Такой сервер создается довольно редко. Он назначен для действия достаточно мощных проектов, в основном это вычислительные задачи бухгалтерских кодов или прочих проектов какие запрашивают весьма больших ресурсов для собственных вычислений. Как правило, в мелких компаниях данные компьютерные программы встречаются крайне редко и поэтому подобные сервера заслужили далеко не высокую понятность. Данный тип серверов требует присутствие больших производственных ресурсов, мощные процессоры новейшего уровня, и огромного объема ОЗУ. Также неотъемлемым моментом является наличность запасных дисков и массивная охлаждающая вставка.

Делаем вывод — это довольно недешевые сервера. Но зато на таких серверах монтируется Xrumer, и выполнять работу по запуску другого набора программ.

2. Компьютер для терминальных заданий

Данный сервер получает порядочно сходства с информационным сервером для приложений. Секрет данного терминального сервера состоит в таком вопросе что сервер специализирован для подключения клиентов с всяким уровнем доступа. Выброшенная технология позволяет подключаться к серверу от различных каналов (нередко весьма слабых) и осуществлять здесь разнообразные расчеты и выполнять проекты. Возможно это как аналитическая так и счетоводная программы. От этого сервера необходима сильная и неотказная производительность, т.к. Одновременно к серверу должно быть подсоединено несколько пользователей. Но к этому серверу могут приспособляться абоненты с нетбуков и смартфонов.

На многотерминальный вход подсоединяются пользователи под специальные приложения и программы.

Во всех ситуациях предпочтения сервера надлежит принимать к сведению пару особенностей, что сильно важны в работе.

Сервера вовсе не становятся функциональным местом для специалистов. Чем в меньшей мере сотрудники имеют в распоряжении к ним доступ, тем надежнее.

Не нужно отдалять от серверов мышки а также клавиатуры. Внезапно они окажутся крайне необходимы

Весьма значимым аспектом в работах серверных станций становится электричество. Не скупитесь на УПС и аккумуляторах.

Файлсервера стабильно требуют проф поддержки. По текущей причине не забывайте смотреть за цветными маяками и острыми тонами которые издаются информационным сервером. Стоит уведомить о сигналах предварительно, чем позже ремонтировать неполадки.

Сервер проработает довольно дольше когда его отнюдь не станут задирать дополнительно. Отсутствие личных задач, исключительно организационные. Если он не работает постоянно, значит так и лучше, будет работать лет пять, а то и более.

  1. 81. Стаття як жанр журналістики.

Найпоширенішим, найуніверсальнішим жанром журналістики є стаття. Статтею іменують і власне статтю, і рецензію, і діалог, і огляд. Часто вживається як узагальнююче визначення будь-якого журналістського здобутку. Стаття як жанр характеризується глибоким аналізом предмета висвітлення, узагальненням фактів, розкриттям закономірностей у розвитку явищ, багатогранним дослідженням причинно-наслідкових зв'язків (від 200). Жанр статті є головним в аналітичній журналістиці. Поняття«стаття» походить від латинського слова «articulus» і означало спочатку теж саме, що «частина цілого». Це пояснює, чому вжурналістській практиці будь-яка окрема публікація, будучи частиною, наприклад, усього тексту газетного номера, може бути названа «статтею».

Стаття – один із найпоширеніших аналітичних жанрів, у якому автор, ґрунтовно аналізуючи факти та явища життя, доносить до читача певну думку, ідею за допомогою низки аргументів. Екологічна інформація та різні статистичні дані потребують ретельної перевірки. Варто продумати зображальні елементи (фото, графіки, малюнки) до значних за обсягом статей.

У словниках, зазвичай, виріз­няють статті наукові та публіцистичні. Родовими ознаками творів цього жанру є невеликий розмір та місце оприлюднення — збірник, журнал, газета.

Їх обєднює дослідницький підхід до життєвих явищ. І українські, і закордонні вчені наголошують на тому, що головне у статті не повідомлення фактів і новин, а певне питання, проблема. У статті розвивається чітко визначена думка, у ній співвідносяться певні фак­ти, явища, погляди.

«Стаття, — зазначає Олена Кузнецова, — це синтетичний жанр публіцистики, в якому журналіст, використовуючи палітру інфор­маційних, аналітичних і художньо-публіцистичних методів з явною перевагою аналітичних, досліджує актуальну соціальну проблему, щоб показати явище, його причини і наслідки для вдосконалення життя».

Ще точніше можна визначити статтю як жанр призначений насамперед для аналізу актуальних, суспільно значимих процесів, ситуацій, явищ і керуючих ними закономірностей. Аналітичне обговорення предмета в статті повинно бути проведене так, щоб читачі могли, використовуючи публікацію, міркувати далі над цікавлячими їх питаннями. Таким чином, можна говоритипро особливу функцію статті. Вона полягає в тому, що стаття пояснює читачам як суспільну, так і особисту значимість актуальних процесів, ситуацій, явищ, їхні причинно-наслідкові зв'язки, й у такий спосіб ініціює читацькі міркування, дії, зв'язані з предметом відображення в публікації. Крім того, вона звертає увагу аудиторії на ті завдання, проблеми, що виникають у зв'язку з описуваними ситуаціями, показує, як стратегічні чи тактичні інтереси маються в тих чи інших учасників цих ситуацій. Вдала стаття створює реальне представлення про актуальну ситуацію, є основою для виготовлення ідей, імпульсів, що випереджають вживання практичних заходів.
Предмет: Масштабні, суспільно значимі соціальні події, явища, процеси. Наявність протиріччя у високій стадії розвитку. Сильний суб’єктивний елемент, звідси - важливе власне бачення проблеми. Наочно тематична сфера практично нічим не обмежена. 
Функції: - глибоке дослідження предмету з метою виявлення його витоків, механізму, рушійних сил і вірогідних наслідків. Вирішується шляхом виявлення причинно-наслідкових зв’язків; - оцінка собитія/явленія, узагальнювальна характеристика предмету; - побудова прогнозів, моделі, варіантів розвитку події. 
Композиція містить в основі логіку авторської думки, близька до технології композиції пізнавально-орієнтованого тексту. Стиль публіцистичний, поважно уникати науковості.

Діапазон творінь статейного типу дуже широкий. Якщо йдеться про газету і журнал, то на першому плані фігурує публіцистична стаття, передова стаття, полемічна стаття, науково-просвітницька стаття, проблемна стаття, замітки публіциста. Як загальнополітичні, так і галузеві видання, особливо галузеві, друкують немало теоретичних, науково-популярних статей, а також статей рекламних і практично-ділових.

Передова стаття вирізняється, насамперед, своїм місцем у газеті, важ­ливістю та актуальністю, а також тим, що в ній виражається колективна думка редакції. Передова, здебільшого, друкується без підпису.

Типова стаття у сучасній газеті — це роздуми, міркування, критика, суперечки. Зауважимо, що політичний дискурс статейного типу має в українській періодиці давні традиції.

Широкі можливості публіцистичної статті — в її композиційній гнучкості, у вільній асоціативній будові. У майстерно написаній статті є свій внутрішній  конфлікт, зіткнення, бурління думок і пристрастей. Публіцист завжди щось стверджує і заперечує, він сперечається навіть тоді, коли у нього немає конкретного опонента.

 

  1. 82. Стилістичні засоби в структурі журналістського тексту.

Говорити про багатозначність слів (ніс, коса), омоніми (побував на дні науки від слів день і дно),  пароніми (ефектний – ефективний), стилістичні синоніми (підстава, рація, сенс, глузд, резон), антоніми (у заголовках ефективно війна-мир, чорне-біле), слова іншомовного походження, діалектизми, архаїзми, неологізми, історизми для виразності журналістського тексту.

Канцеляризми та штампи — не найкраще для мови журналіста. люди в білих халатах (лікарі), рідке золото (нафта), чорне золото (вугілля), за рахунок підвищення продуктивності праці, набути широкого розмаху, піддати різкій критиці, приділяти найсерйознішу увагу, активна підтримка громадськості, викликає занепокоєння

Перифрази – описові звороти, за допомогою яких явище, предмет, особа подаються не прямо, а через опис характерних рис (обмежений = евфемізм від дурний, розгорнутий опис).(часто користуються). Компонентом синонімічного ряду виступають також евфемізми. Це слова чи словосполучення, що передають зміст у пом’якшеній формі (напр., вигадка або фантазія замість брехня; лібералізація цін замість подорожання).

Окремою зі стилістичного погляду групою виступають старослов’янізми: раб, град, єдиний, приязнь, братство, святиня, небеса тощо. Частина їх уживається в номінативній функції: учитель, глава (уряду), область, проте більшість із них для надання мові урочистого чи сатиричного звучання(часто в публіцист. Жанрах). В українській мові є слова, що позначають реалії з життя інших народів – екзотизми: сантим (монета), мді, чайхана (чайна), а також варваризми – для надання мові колориту та посилення експресії. Варваризми зберігають іншомовну графіку, напр., alma mater, lêt-à-lêt (= face to face) тощо.

 

 

 

 

 

 

  1. 81. Специфіка жіночого тексту у світоглядній публіцистиці (на прикладі Світлани Алексієвич і Оріани Фаллачі).

 

Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст». Поняття «жіночий текст» з’явилося у другій половині ХІХст, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціальнополітичних прав і свобод. Після їх здобуття феміністки почали більше уваги приділяти розвитку творчої діяльності жіноцтва. З 1940 року у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Елейн Шо­ва­л­тер ви­зна­чає три ос­но­в­ні фа­зи жі­но­чої твор­чо­с­ті: імі­та­ції та ін­тер­на­ці­о­на­лі­за­ції до­мі­ну­ю­чих лі­те­ра­ту­р­них ви­дів; про­те­с­ту про­ти цих стан­дар­тів і за­хи­с­ту сво­їх прав як ме­н­ши­ни; са­мо­від­к­рит­тя та по­шу­ків са­мо­і­ден­ти­ч­но­с­ті. Во­д­но­час Елейн Шо­ва­л­тер за­про­ва­ди­ла в лі­те­ра­ту­р­ну кри­ти­ку тер­мін “гіно­критика”, яка від­рі­з­ня­є­ть­ся від тра­ди­цій­но­го фе­мі­ні­с­ти­ч­но­го ана­лі­зу. Гі­но­кри­ти­ка зо­се­ре­дже­на на поста­ті жін­ки-­ав­то­ра-­пи­сь­мен­ни­ці. Пре­д­ста­в­ни­ки поль­сь­кої шко­ли лін­г­ві­с­ти­ч­но-­лі­те­ра­ту­р­но­го ана­лі­зу за­про­по­ну­ва­ли тер­мін “жіноча лі­те­ра­ту­ра”, який сфор­му­лю­ва­ли в пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя (Пе­тер Хме­льов­сь­кий, Ка­роль Єжи­ков­сь­кий, Ві­ль­гельм Фельд­ман).Цей тер­мін охо­п­лю­вав усю лі­те­ра­ту­ру, на­пи­са­ну жін­ка­ми. Ел­ла Жми­хов­сь­ка за­про­по­ну­ва­ла ін­ший ха­ра­к­тер ро­зу­мін­ня жі­но­чо­го те­к­с­ту — ін­ту­ї­ти­в­ний. Твор­чість жін­ки — це та­кий вид твор­чої ді­я­ль­но­с­ті, фун­к­ці­о­наль­ність яко­го об­ме­же­на біо­гра­фі­ч­но-­ек­зи­с­те­н­цій­ним пре­д­ме­том на­пи­сан­ня, але се­мани­ч­ний бік жі­но­чих тво­рів не під­ля­гає яко­мусь спро­щен­ню.Польська дослідниця Станіслава Пшибичевська стверджує,що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.

Білоруська публіцистка Світлана Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними. Ми спостерігаємо відсутність наратора у тексті білоруської публіцистки (у неї говорять лише герої), і все таки вона обробляє літературну сировину також у свій, жіночий спосіб.

Алексієвич писала про Війну. Про те, сама письменниця визнає, що «у війни не жіноче обличчя», але береться писати про війну залюбки. Вона не дає коментарів до висловлюваного її героями, допускає публікацію малоопрацьованих текстів, котрі є радше літературною сировиною. Вона пише, що жінка інакше відчуває війну, ніж чоловік. Аналізуючи її твори «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», можна простежити суто жіноче сприйняття.

«Запам’ятовувати, відбирати деталі — особливість жіночої пам’яті. Жінки бачили поіншому, пам’ятали поіншому. Їхня війна має і колір, і звук»

Жіноча пам’ять охоплює той материк людських відчуттів на війні, котрий зазвичай позбавляють уваги чоловіки. Якщо чоловіка війна захоплювала як дія, то жінка відчувала і переживала її інакше, через свою жіночу психологію. Новаторство Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона витворила новий жанр, в якому надала слово жінкам, які переживали Другу світову війну, конфлікт між СРСР і Афганістаном та Чорнобильську трагедію.

Оріана Фаллачі — знаменита італійська журналістка, яка у 1970-х на поч. 1980-х років уславилась резонансними інтерв’ю з політиками світового масштабу та своїм протестом проти ісламського світу. Фаллачі практично усе своє життя пропрацювала в журналі «Панорама». Вона була кореспондентом видання в найбільш гарячих точках світу, таких як В’єтнам, Куба, Південна Америка. Ф. і вдавалося контролювати хід розмови і не дозволяти співрозмовникам ухилятися від незручних для них тем. Цього вона досягала своєю неперевершеною відвертістю, бескомпромісністю, гостротою запитань та наполегливою вимогою відповідати на них. Динамічність, спонтанність її реплік, які нерідко випливали із відповідей, були наслідком тривалого і наполегливого вивчення свого майбутнього співрозмовника перед інтерв’ю, а також першокласною журналістською майстерністю Ф.

На прикладах розмов Ф. із провідними державними лідерами ісламського світу можна побачили її високу майстерність інтерв’юера. Водночас, під час цих розмов журналістка продемонструє небажання сприймати, поважати чи бодай розуміти мусульманську культуру.

Виступи Ф. мали широкий резонанс у світі й коментарі, зауважуючи, що “твори Фаллачі — це конденсат найгірших упереджень та стереотипів про історію арабо-ісламського світу. Більше того, вони — чистої води образа на адресу Історії, Культури та людської думки і як такі повинні аналізуватися та викриватися»

Вихід у світ кожної книги відомої італійської письменниці і журналістки Оріани Фаллачі має велике культурне значення і суспільний резонанс. Її книга «Лють і гордість», написана відразу після терористичних актів 11 вересня 2001 року, стала емоційною реакцією на ці події, викликавши справжній шок у світовій суспільній думці, тому що письменниця не соромилася у висловлюваннях, щоб відобразити свій жах і гнів.
Не для слави і не для грошей, — запевняє Оріана Фаллачі, — пише вона, але з відчуття обов’язку.

 

 

  1. 82. Специфіка і функції полеміки у ЗМІ.

 

Суперечка це процес обміну протилежними думками. Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно обстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Полеміка (з грецької polemikos – військова майстерність) – це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв’язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, обстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Полеміка – похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й  досягнення істини. Суперечка є постійним супутником людського спілкування. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації.

Види суперечки.

Суперечка заради істини, або діалектична суперечка – це суперечка, в якій дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні, досягненні істини. Прикладом полеміки такого типу може бути розмова журналіста Ю. Грицика на сторінках газети “Експрес” з українськими політиками на тему “Україна – унітарна чи федеративна держава?” Говорити про одержання перемоги у такій суперечці не можна: коли в результаті спору відкривається   істина, то вона стає досягненням обох сторін, про “перемогу” тут можна говорити лише у переносному значенні слова.

Суперечка заради переконання – це суперечка, в якій основне завдання, що стоїть перед сперечальниками, полягає в переконанні один одного в істинності або слушності певної тези. Одним з мотивів такого спору може бути переконання людини  у мудрості  співрозмовника.

Суперечка заради перемоги – це суперечка,  в якій головне  завдання, що стоїть перед сперечальником, полягає у  тому,  щоб  “взяти гору” над  супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які  методи. Метою такої суперечки завжди  є перемога, а не  досягнення істини. Така суперечка називається  ще еристичною суперечкою. Характерною ознакою еристичної суперечки є те,  що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власниих оцінок і розкритикування протилежних. Саме так вели себе учасники передачі “Свобода слова” з С. Шустером, коли розглядали питання “Чи був успішним перший рік президента України?”.

Суперечка заради суперечки  — це свого роду “мистецтво для мистецтва”, своєрідний “спорт”. Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися . Головне для них – перебувати в стані сперечання.

Суперечка-монолог – це так званий внутрішній спір, коли людина сперечається сама з собою. Як приклад можна навести полемічні монологи Н. Балюк “Вітряки незалежності” або А. Єрьоміна “Ну чим ми гірші від Боснії?”, “Маяк наш, їхня тільки локшина” на сторінках газети “Високий Замок”.

Суперечка-діалог – це суперечка, учасниками якої є дві особи, наприклад, у газеті “Експрес” публікація А. Гануса “ З політреформою вас!”

Суперечка-полілог – це суперечка, учасниками якої є декілька осіб. Суперечка-полілог може бути масовою  (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). Прикладом групової полеміки можуть слугувати передачі С. Шустера “Свобода слова” та А. Безулик “Я так думаю”.

Суперечка може бути корисною за певних умов. Першою з них є ціль і призначення полеміки: чесне прагнення правди чи намір досягнути перевагу в очах громади, викрити помилковість, шкідливість і небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. “Дуже важливою у  суперечці є … елементарна повага до переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою.  Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю треба боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста, не втрачаючи “лицарства боротьби” – В. Здоровега.

 

  1. 83. Специфіка роботи власного кореспондента газети, радіо і телебачення в Україні та за кордоном.

Власні кореспонденти — це журналісти, які проживають постійно на певній території (районі, місті, області) і про події, які відбуваються у межах їхнього району повідомляють у редакції, роблять матеріали. Вони є працівниками відповідних редакцій.  Натомість спеціальні кореспонденти їдуть для написання матеріалів у відрядження, тобто їх спеціально відряджають для виконання певної роботи на певний час.

До власкорів ставлять такі вимоги: висока кваліфікація, досвід; високі морально-етичні норми; максимальна толерантність до співробітників та героїв матеріалу; вміння працювати в екстремальній ситуації; здатність на самопожертву (не розголошення джерела);  авантюрність для збору матеріалу; знання мови і традицій регіону.

Власного кореспондента можна назвати рукою чи очима редакції у певній місцевості. Зазвичай власним кореспондентам або повідомляють про те, що замовляють матеріал, або ж вони самі шукають цікаві події, людей своєї території. Власних кореспондентів мають усі телеканали, усі загальнонаціональні чи регіональні радіо та багато газет.

 

  1. 81. Свобода слова і соціальна відповідальність журналіста.

Соціальна відповідальність журналіста — це визнання і виконання зобов’язань перед суспільством в інтересах його гармонії і поступу. Вибираючи цілі й методи своєї творчості, працюючи над текстом/програмою, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти впливу: гуманітарний (результат впливу на моральні настанови особистості), соціальний (результат впливу на громадську думку і свідомість), аудиторний (результат впливу на реципієнтів).

Фактор соціальної відповідальності журналіста повсякчас зростає у зв’язку з радикально оновленою за останні роки конфігурацією вітчизняної дійсності. Автори журналістських текстів не можуть, прагнучи до релевантності творчості, відокремлювати свої авторські задуми від надзавдань, які незалежно від тематики простежуються у розв’язанні кожного практичного завдання.

Під свободою слова розуміємо природну можливість особи, громадянина вільно висловлювати власні думки, судження, зокрема й ті, що стосуються життя суспільства і держави. Український громадський і політичний діяч Ярослав Стецько колись зауважив, що немає свободи людини без свободи народу і навпаки. Отже, свобода слова неможлива без свободи людини, а свобода засобів масової інформації – без свободи слова. Це гармонійна взаємозалежність: при порушенні хоча б однієї із свобод, нависає загроза над всіма іншими. Відтак, можна очікувати ефект доміно.

Свобода слова забезпечується нормами міжнародного права та внутрішніми законами суверенної держави. В статті 34 Конституції України зазначено: «…Кожному гарантується право на свободу думки і слова». Свобода друку і діяльності мас-медіа та відповідальність за її порушення закріплена юридично в законі «Про пресу та друковані ЗМІ в Україні», у цивільному і кримінальному кодексах. Цензура в Україні офіційно заборонена. «Темників» а-ля Кучма і Кº начебто немає.

Євген Сверстюк наголосив, що «український інформаційний простір тоне в закоренілій лжі і хитрій пропаганді, спрямованої на ослаблення України». З іншого боку публіцист відзначає, що перед українськими журналістами, з’являється шанс створити собі добре ім’я, яке є найголовнішим у житті кожної людини. Тому слово сучасного журналіста як ніколи «має тяжіти до істини, до скелі об яку розбиваються мінливі хвилі часу». Виробляти впливову й авторитетну журналістику, на думку Сверстюка, повинні люди великої відповідальності та неабиякої сміливості; люди котрі усвідомлюють високу ціль і дар служіння. Ів. Дзюба вважає, що значна частина ЗМІ працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності.

«Цензура не найбезпечніша для незалежності України, – констатує Степан Вовканич. – Загроза нацбезпеці у тому, що нас весь час хочуть завести на манівці, підступно й цинічно підкидаючи другорядні, не варті великої уваги, теми». Свободу сьогодні трактують як вседозволеність та невідповідальність за ніщо. Таким чином, суть свободи слова, на переконання Вовканича, зводиться не лише до того, щоб говорити правду, а ще й у формі її донесення. Дедалі популярнішим медійним прийомом стає карнавалізація правди, а, отже, її часткове чи повне знецінення.

Перші шпальти газет, випуски теленовин кожного дня переповнені показом, описом, «смакуванням» катастроф, убивств, глобальних катаклізмів. Сучасна «людина ока», дивлячись на ці всі жахіття, піддається підсвідомому нав’язуванню. ЗМІ культивують передчуття апокаліпсису; Звідси ЗМІ, як формувачі громадської думки, не мають права штовхати реципієнтів у прірву духовного бедламу, нівелюючи і занижуючи мірки вартостей.

«Свобода слова полягає у тому, щоби не бути промислом», – сказав свого часу Карл Маркс. У сучасному розумінні інформація – це товар, в придаток до якого нерідко продаються і журналісти, хоча чомусь замовчується, що товар не простий, а духовно-інтелектуальний. Дійсно, «ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості, коли цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності» (Джозеф Пулітцер). Яка поряд з професіоналізмом, високою правовою культурою у всі часи є головними характеристиками ЗМІ та їх працівників. Моральна відповідальність журналіста насамперед зводиться до того, щоб не нашкодити словом, не заряджати авдиторію надмірним емоціалізмом, негативізмом, апатією до життя, дбати про духовну ауру нації, ошляхетнювати словом світ, прояснювати і пояснювати явища, залишати надію.

Український монархіст В’ячеслав Липинський у «Листах до братів-хліборобів» наголошував, що слово має бути творчим, воно повинно служити життю, а не безплідно намагатись нагинати життя до своїх законів; тому чесність і моральність вимагає від людей, котрі не чують в собі великої любові до своєї громади, не чують громадянського інстинкту, щоб вони не займались творенням соціальних теорій, публіцистикою.

Допомогти людині через самопізнання наближуватися до Істини (Бога) – ось кредо журналіста. Бо «жити поза контекстом вартостей, джерелом яких є Бог: любові, віри, справедливості, рівнозначне запереченню Бога і божественного начала в людині, а, отже, остаточному підкоренню законам негативізму, мамони, врешті самоїдству» (Іван Павло II).

 

  1. 82. Секретаріат редакції газети: структура і головні функції.

Газетний менеджмент характеризується триступінчатістю: на найвищому рівні – редактор (головний редактор), його заступники, відповідальний секретар, середній рівень представлено завідувачами відділів, секторів, на найнижчому рівні знаходяться рядові журналісти, т.зв. позаменеджментні працівники.

Секретаріат справедливо називають „штабом” редакції газети. Це зумовлюється функціями цього важливого підрозділу, який здійснює оперативне управління редакцією. Якщо редактор, його заступники, редколегія визначають і втілюють стратегію редакції, то секретаріат, на чолі з відповідальним секретарем, розробляє її тактику.

До основних функцій слід віднести: – планування роботи редакції; – випуск номера газети; – керівництво роботою технічних служб редакції; – організація творчої роботи відділів (секторів), координація їх діяльності; – керування роботою власних та спеціальних кореспондентів.

У секретаріаті концентруються всі види журналістської діяльності: тут макетуються і оперативно формуються сторінки газети, при необхідності вносяться зміни в перебігу випуску друкованого видання.

Успіх газети на ринку інформації у великій мірі залежить від особи відповідального секретаря. Це, як правило, найбільш досвідчений журналіст у редакції. Він повинен бути добрим літературним редактором, володіти технікою верстки та оформлення газети (тобто, газетно-журнальним дизайном), знати газетну поліграфію, весь процес підготовки і випуску номера.

Особлива роль секретаріату, відповідального секретаря, як правильно зазначає І.А. Мельник, в комп’ютеризації редакційного процесу. Нині, зазвичай, головний сервер знаходиться саме в секретаріаті, до нього сходиться вся необхідна інформація від відділіві секторів редакції. У невеликих редакціях один відповідальний секретар виконує всі функції секретаріату, у крупних редакціях відповідальний секретар має одного чи декількох заступників і тоді, відповідно, обов’язки розділяються. А їх багато: хтось стежить за проведенням газетних кампаній, за роботою групи випуску газети, за плануванням поточних номерів, інший – керує процесом тижневого планування, літературного редагування, формує спеціальні полоси, добірки, управляє сектором коректорів, іншими редакційними службами.

У коло обов’язків секретаріату входить безпосереднє керування відділом ілюстрацій, комп’ютерним центром, довідковою бібліотекою, архівом тощо. Саме секретаріат керує і творчою роботою: організовує конкурси між журналістами, відзначає кращі публікації, здійснює оперативний і повсякденний контроль за роботою всіх творчих відділів і обліковує результати їхньої діяльності.

Відповідальний секретар, як один із провідних менеджерів газети, дбає за зміцнення економічної бази редакції. У його обов’язки входить підтримання постійних контактів з комерційними службами, з відділом реклами. Часто такий відділ знаходиться у прямому підпорядкуванні відповідального секретаря, який разом із заввідділом визначає місце рекламних і приватних оголошень на сторінках газети, їх посторінковий розподіл і співвідношення з іншими публікаціями.

 

 

  1. 83. Соціальні мережі як інструмент роботи журналіста.

 

Біл Гейтс стверджував, що сьогодні, якщо вас немає в Інтернеті(соціальних мережах), то вважайте, що ви не існуєте. Актуальним є й твердження про нову форму упарваління суспільством – нетократію, в рамках якої основними є не матеріальні ресурси, а інформація і структури, які її зберігають, обробляють та передають. Тому, нині соц.мережі сприяють організації комунікації між людьми та реалізації базових соціальних потреб (спілкування).

Соц.мережа – соц.структура утворена індивідами або орг. Вона відображає розмаїтні звязки між ними через різноманітні соц.взаємовідносини,починаючи з випадкових знайомств і закінчуючи родинними вузами.Сам термі соц.мерж. введений соціологом Дж.Барсонсом в 1954, але поширився в ХХІст.

Про важливість соціальних мереж у роботі журналіста цікавою є Данієля Сведіна (шведський журналіст). Серед переваг соціальних мереж, які називає медійник, – можливість спостереження за подіями, безпосередня оцінка, аналіз учинків різних людей. До того ж коментарі, а через них і думки читачів, дозволяють визначити популярність видання.

У Швеції дев’ять із десяти мешканців мають доступ до до Інтернету і користуються ним щодня. 39 % людей використовують соціальні мережі. Тож не дивно, що 68 % медіа є соціальними. Їхня активність у мережі Фейсбук настільки велика, що в країні хотіли запустити власну версію. Водночас Данієль зазначає, що попри зацікавленість молоді соціальними медіа, старше покоління шведів досить обережно ставиться до такого виду поширення інформації.

«Соціальні мережі — це доповнення до журналістики, ще один додатковий інструмент у скрині традиційного медійника», — вважає пан Данієль. Сучасні газетярі мають набагато більше можливостей для самовираження, ніж їхні старші колеги. За спостереженнями британців, всі журналісти залежні від соціальних мереж. Активність видань у Фейсбуку чи Твітері сьогодні засвідчує продуктивність журналістів.

Це повязана із можливостями, які соц.мережі надають журналісту: отримання інформації від інших членів соц.мереж, для цього не потрібно домовлятися про зустріч, інтервю, достотньо надіслати повідомлення чи передивитися профайл члена спільноти; верифікація ідей через участь у взаємодії із соц.мережами; соціальна вигода від контактів (професійна). Відтак соц.мережі стають стандартом, доповнюючи традиційні інструменти. Закордонні опитування вказують, що близько 70% жрн сьогодні використовують соц.мережі для пошуку інформації та просування своїх матеріалів. Різні соц.мережі дають можливість отримати моментально «свіжу» інформацію, «гарячі» теми. Проте журналіст має бути доволі обрежним при використанні інформації із соц.мереж і як при інших джерела та засобах інф. завжди памятати про жрн відповідальність та проф.етику.

  1. 81. Стилістичні засоби в структурі журналістського тексту.

Говорити про багатозначність слів (ніс, коса), омоніми (побував на дні науки від слів день і дно),  пароніми (ефектний – ефективний), стилістичні синоніми (підстава, рація, сенс, глузд, резон), антоніми (у заголовках ефективно війна-мир, чорне-біле), слова іншомовного походження, діалектизми, архаїзми, неологізми, історизми для виразності журналістського тексту.

Канцеляризми та штампи — не найкраще для мови журналіста. люди в білих халатах (лікарі), рідке золото (нафта), чорне золото (вугілля), за рахунок підвищення продуктивності праці, набути широкого розмаху, піддати різкій критиці, приділяти найсерйознішу увагу, активна підтримка громадськості, викликає занепокоєння

Перифрази – описові звороти, за допомогою яких явище, предмет, особа подаються не прямо, а через опис характерних рис (обмежений = евфемізм від дурний, розгорнутий опис).(часто користуються). Компонентом синонімічного ряду виступають також евфемізми. Це слова чи словосполучення, що передають зміст у пом’якшеній формі (напр., вигадка або фантазія замість брехня; лібералізація цін замість подорожання).

Окремою зі стилістичного погляду групою виступають старослов’янізми: раб, град, єдиний, приязнь, братство, святиня, небеса тощо. Частина їх уживається в номінативній функції: учитель, глава (уряду), область, проте більшість із них для надання мові урочистого чи сатиричного звучання(часто в публіцист. Жанрах). В українській мові є слова, що позначають реалії з життя інших народів – екзотизми: сантим (монета), мді, чайхана (чайна), а також варваризми – для надання мові колориту та посилення експресії. Варваризми зберігають іншомовну графіку, напр., alma mater, lêt-à-lêt (= face to face) тощо.

 

  1. 81. Специфіка і функції полеміки у ЗМІ.

 

Суперечка це процес обміну протилежними думками. Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно обстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Полеміка (з грецької polemikos – військова майстерність) – це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв’язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, обстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Полеміка – похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й  досягнення істини. Суперечка є постійним супутником людського спілкування. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації.

Види суперечки.

Суперечка заради істини, або діалектична суперечка – це суперечка, в якій дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні, досягненні істини. Прикладом полеміки такого типу може бути розмова журналіста Ю. Грицика на сторінках газети “Експрес” з українськими політиками на тему “Україна – унітарна чи федеративна держава?” Говорити про одержання перемоги у такій суперечці не можна: коли в результаті спору відкривається   істина, то вона стає досягненням обох сторін, про “перемогу” тут можна говорити лише у переносному значенні слова.

Суперечка заради переконання – це суперечка, в якій основне завдання, що стоїть перед сперечальниками, полягає в переконанні один одного в істинності або слушності певної тези. Одним з мотивів такого спору може бути переконання людини  у мудрості  співрозмовника.

Суперечка заради перемоги – це суперечка,  в якій головне  завдання, що стоїть перед сперечальником, полягає у  тому,  щоб  “взяти гору” над  супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які  методи. Метою такої суперечки завжди  є перемога, а не  досягнення істини. Така суперечка називається  ще еристичною суперечкою. Характерною ознакою еристичної суперечки є те,  що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власниих оцінок і розкритикування протилежних. Саме так вели себе учасники передачі “Свобода слова” з С. Шустером, коли розглядали питання “Чи був успішним перший рік президента України?”.

Суперечка заради суперечки  — це свого роду “мистецтво для мистецтва”, своєрідний “спорт”. Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися . Головне для них – перебувати в стані сперечання.

Суперечка-монолог – це так званий внутрішній спір, коли людина сперечається сама з собою. Як приклад можна навести полемічні монологи Н. Балюк “Вітряки незалежності” або А. Єрьоміна “Ну чим ми гірші від Боснії?”, “Маяк наш, їхня тільки локшина” на сторінках газети “Високий Замок”.

Суперечка-діалог – це суперечка, учасниками якої є дві особи, наприклад, у газеті “Експрес” публікація А. Гануса “ З політреформою вас!”

Суперечка-полілог – це суперечка, учасниками якої є декілька осіб. Суперечка-полілог може бути масовою  (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). Прикладом групової полеміки можуть слугувати передачі С. Шустера “Свобода слова” та А. Безулик “Я так думаю”.

Суперечка може бути корисною за певних умов. Першою з них є ціль і призначення полеміки: чесне прагнення правди чи намір досягнути перевагу в очах громади, викрити помилковість, шкідливість і небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. “Дуже важливою у  суперечці є … елементарна повага до переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою.  Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю треба боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста, не втрачаючи “лицарства боротьби” – В. Здоровега.

 

  1. 82. Специфіка роботи власного кореспондента газети, радіо і телебачення в Україні та за кордоном.

Власні кореспонденти — це журналісти, які проживають постійно на певній території (районі, місті, області) і про події, які відбуваються у межах їхнього району повідомляють у редакції, роблять матеріали. Вони є працівниками відповідних редакцій.  Натомість спеціальні кореспонденти їдуть для написання матеріалів у відрядження, тобто їх спеціально відряджають для виконання певної роботи на певний час.

До власкорів ставлять такі вимоги: висока кваліфікація, досвід; високі морально-етичні норми; максимальна толерантність до співробітників та героїв матеріалу; вміння працювати в екстремальній ситуації; здатність на самопожертву (не розголошення джерела);  авантюрність для збору матеріалу; знання мови і традицій регіону.

Власного кореспондента можна назвати рукою чи очима редакції у певній місцевості. Зазвичай власним кореспондентам або повідомляють про те, що замовляють матеріал, або ж вони самі шукають цікаві події, людей своєї території. Власних кореспондентів мають усі телеканали, усі загальнонаціональні чи регіональні радіо та багато газет.

 

 

  1. 83. Стаття як жанр журналістики.

Найпоширенішим, найуніверсальнішим жанром журналістики є стаття. Статтею іменують і власне статтю, і рецензію, і діалог, і огляд. Часто вживається як узагальнююче визначення будь-якого журналістського здобутку. Стаття як жанр характеризується глибоким аналізом предмета висвітлення, узагальненням фактів, розкриттям закономірностей у розвитку явищ, багатогранним дослідженням причинно-наслідкових зв'язків (від 200). Жанр статті є головним в аналітичній журналістиці. Поняття«стаття» походить від латинського слова «articulus» і означало спочатку теж саме, що «частина цілого». Це пояснює, чому вжурналістській практиці будь-яка окрема публікація, будучи частиною, наприклад, усього тексту газетного номера, може бути названа «статтею».

Стаття – один із найпоширеніших аналітичних жанрів, у якому автор, ґрунтовно аналізуючи факти та явища життя, доносить до читача певну думку, ідею за допомогою низки аргументів. Екологічна інформація та різні статистичні дані потребують ретельної перевірки. Варто продумати зображальні елементи (фото, графіки, малюнки) до значних за обсягом статей.

У словниках, зазвичай, виріз­няють статті наукові та публіцистичні. Родовими ознаками творів цього жанру є невеликий розмір та місце оприлюднення — збірник, журнал, газета.

Їх обєднює дослідницький підхід до життєвих явищ. І українські, і закордонні вчені наголошують на тому, що головне у статті не повідомлення фактів і новин, а певне питання, проблема. У статті розвивається чітко визначена думка, у ній співвідносяться певні фак­ти, явища, погляди.

«Стаття, — зазначає Олена Кузнецова, — це синтетичний жанр публіцистики, в якому журналіст, використовуючи палітру інфор­маційних, аналітичних і художньо-публіцистичних методів з явною перевагою аналітичних, досліджує актуальну соціальну проблему, щоб показати явище, його причини і наслідки для вдосконалення життя».

Ще точніше можна визначити статтю як жанр призначений насамперед для аналізу актуальних, суспільно значимих процесів, ситуацій, явищ і керуючих ними закономірностей. Аналітичне обговорення предмета в статті повинно бути проведене так, щоб читачі могли, використовуючи публікацію, міркувати далі над цікавлячими їх питаннями. Таким чином, можна говоритипро особливу функцію статті. Вона полягає в тому, що стаття пояснює читачам як суспільну, так і особисту значимість актуальних процесів, ситуацій, явищ, їхні причинно-наслідкові зв'язки, й у такий спосіб ініціює читацькі міркування, дії, зв'язані з предметом відображення в публікації. Крім того, вона звертає увагу аудиторії на ті завдання, проблеми, що виникають у зв'язку з описуваними ситуаціями, показує, як стратегічні чи тактичні інтереси маються в тих чи інших учасників цих ситуацій. Вдала стаття створює реальне представлення про актуальну ситуацію, є основою для виготовлення ідей, імпульсів, що випереджають вживання практичних заходів.
Предмет: Масштабні, суспільно значимі соціальні події, явища, процеси. Наявність протиріччя у високій стадії розвитку. Сильний суб’єктивний елемент, звідси - важливе власне бачення проблеми. Наочно тематична сфера практично нічим не обмежена. 
Функції: - глибоке дослідження предмету з метою виявлення його витоків, механізму, рушійних сил і вірогідних наслідків. Вирішується шляхом виявлення причинно-наслідкових зв’язків; - оцінка собитія/явленія, узагальнювальна характеристика предмету; - побудова прогнозів, моделі, варіантів розвитку події. 
Композиція містить в основі логіку авторської думки, близька до технології композиції пізнавально-орієнтованого тексту. Стиль публіцистичний, поважно уникати науковості.

Діапазон творінь статейного типу дуже широкий. Якщо йдеться про газету і журнал, то на першому плані фігурує публіцистична стаття, передова стаття, полемічна стаття, науково-просвітницька стаття, проблемна стаття, замітки публіциста. Як загальнополітичні, так і галузеві видання, особливо галузеві, друкують немало теоретичних, науково-популярних статей, а також статей рекламних і практично-ділових.

Передова стаття вирізняється, насамперед, своїм місцем у газеті, важ­ливістю та актуальністю, а також тим, що в ній виражається колективна думка редакції. Передова, здебільшого, друкується без підпису.

Типова стаття у сучасній газеті — це роздуми, міркування, критика, суперечки. Зауважимо, що політичний дискурс статейного типу має в українській періодиці давні традиції.

Широкі можливості публіцистичної статті — в її композиційній гнучкості, у вільній асоціативній будові. У майстерно написаній статті є свій внутрішній  конфлікт, зіткнення, бурління думок і пристрастей. Публіцист завжди щось стверджує і заперечує, він сперечається навіть тоді, коли у нього немає конкретного опонента.

 

  1. 81. Свобода слова і соціальна відповідальність журналіста.

Соціальна відповідальність журналіста — це визнання і виконання зобов’язань перед суспільством в інтересах його гармонії і поступу. Вибираючи цілі й методи своєї творчості, працюючи над текстом/програмою, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти впливу: гуманітарний (результат впливу на моральні настанови особистості), соціальний (результат впливу на громадську думку і свідомість), аудиторний (результат впливу на реципієнтів).

Фактор соціальної відповідальності журналіста повсякчас зростає у зв’язку з радикально оновленою за останні роки конфігурацією вітчизняної дійсності. Автори журналістських текстів не можуть, прагнучи до релевантності творчості, відокремлювати свої авторські задуми від надзавдань, які незалежно від тематики простежуються у розв’язанні кожного практичного завдання.

Під свободою слова розуміємо природну можливість особи, громадянина вільно висловлювати власні думки, судження, зокрема й ті, що стосуються життя суспільства і держави. Український громадський і політичний діяч Ярослав Стецько колись зауважив, що немає свободи людини без свободи народу і навпаки. Отже, свобода слова неможлива без свободи людини, а свобода засобів масової інформації – без свободи слова. Це гармонійна взаємозалежність: при порушенні хоча б однієї із свобод, нависає загроза над всіма іншими. Відтак, можна очікувати ефект доміно.

Свобода слова забезпечується нормами міжнародного права та внутрішніми законами суверенної держави. В статті 34 Конституції України зазначено: «…Кожному гарантується право на свободу думки і слова». Свобода друку і діяльності мас-медіа та відповідальність за її порушення закріплена юридично в законі «Про пресу та друковані ЗМІ в Україні», у цивільному і кримінальному кодексах. Цензура в Україні офіційно заборонена. «Темників» а-ля Кучма і Кº начебто немає.

Євген Сверстюк наголосив, що «український інформаційний простір тоне в закоренілій лжі і хитрій пропаганді, спрямованої на ослаблення України». З іншого боку публіцист відзначає, що перед українськими журналістами, з’являється шанс створити собі добре ім’я, яке є найголовнішим у житті кожної людини. Тому слово сучасного журналіста як ніколи «має тяжіти до істини, до скелі об яку розбиваються мінливі хвилі часу». Виробляти впливову й авторитетну журналістику, на думку Сверстюка, повинні люди великої відповідальності та неабиякої сміливості; люди котрі усвідомлюють високу ціль і дар служіння. Ів. Дзюба вважає, що значна частина ЗМІ працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності.

«Цензура не найбезпечніша для незалежності України, – констатує Степан Вовканич. – Загроза нацбезпеці у тому, що нас весь час хочуть завести на манівці, підступно й цинічно підкидаючи другорядні, не варті великої уваги, теми». Свободу сьогодні трактують як вседозволеність та невідповідальність за ніщо. Таким чином, суть свободи слова, на переконання Вовканича, зводиться не лише до того, щоб говорити правду, а ще й у формі її донесення. Дедалі популярнішим медійним прийомом стає карнавалізація правди, а, отже, її часткове чи повне знецінення.

Перші шпальти газет, випуски теленовин кожного дня переповнені показом, описом, «смакуванням» катастроф, убивств, глобальних катаклізмів. Сучасна «людина ока», дивлячись на ці всі жахіття, піддається підсвідомому нав’язуванню. ЗМІ культивують передчуття апокаліпсису; Звідси ЗМІ, як формувачі громадської думки, не мають права штовхати реципієнтів у прірву духовного бедламу, нівелюючи і занижуючи мірки вартостей.

«Свобода слова полягає у тому, щоби не бути промислом», – сказав свого часу Карл Маркс. У сучасному розумінні інформація – це товар, в придаток до якого нерідко продаються і журналісти, хоча чомусь замовчується, що товар не простий, а духовно-інтелектуальний. Дійсно, «ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості, коли цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності» (Джозеф Пулітцер). Яка поряд з професіоналізмом, високою правовою культурою у всі часи є головними характеристиками ЗМІ та їх працівників. Моральна відповідальність журналіста насамперед зводиться до того, щоб не нашкодити словом, не заряджати авдиторію надмірним емоціалізмом, негативізмом, апатією до життя, дбати про духовну ауру нації, ошляхетнювати словом світ, прояснювати і пояснювати явища, залишати надію.

Український монархіст В’ячеслав Липинський у «Листах до братів-хліборобів» наголошував, що слово має бути творчим, воно повинно служити життю, а не безплідно намагатись нагинати життя до своїх законів; тому чесність і моральність вимагає від людей, котрі не чують в собі великої любові до своєї громади, не чують громадянського інстинкту, щоб вони не займались творенням соціальних теорій, публіцистикою.

Допомогти людині через самопізнання наближуватися до Істини (Бога) – ось кредо журналіста. Бо «жити поза контекстом вартостей, джерелом яких є Бог: любові, віри, справедливості, рівнозначне запереченню Бога і божественного начала в людині, а, отже, остаточному підкоренню законам негативізму, мамони, врешті самоїдству» (Іван Павло II).

 

  1. 82. Секретаріат редакції газети: структура і головні функції.

Газетний менеджмент характеризується триступінчатістю: на найвищому рівні – редактор (головний редактор), його заступники, відповідальний секретар, середній рівень представлено завідувачами відділів, секторів, на найнижчому рівні знаходяться рядові журналісти, т.зв. позаменеджментні працівники.

Секретаріат справедливо називають „штабом” редакції газети. Це зумовлюється функціями цього важливого підрозділу, який здійснює оперативне управління редакцією. Якщо редактор, його заступники, редколегія визначають і втілюють стратегію редакції, то секретаріат, на чолі з відповідальним секретарем, розробляє її тактику.

До основних функцій слід віднести: – планування роботи редакції; – випуск номера газети; – керівництво роботою технічних служб редакції; – організація творчої роботи відділів (секторів), координація їх діяльності; – керування роботою власних та спеціальних кореспондентів.

У секретаріаті концентруються всі види журналістської діяльності: тут макетуються і оперативно формуються сторінки газети, при необхідності вносяться зміни в перебігу випуску друкованого видання.

Успіх газети на ринку інформації у великій мірі залежить від особи відповідального секретаря. Це, як правило, найбільш досвідчений журналіст у редакції. Він повинен бути добрим літературним редактором, володіти технікою верстки та оформлення газети (тобто, газетно-журнальним дизайном), знати газетну поліграфію, весь процес підготовки і випуску номера.

Особлива роль секретаріату, відповідального секретаря, як правильно зазначає І.А. Мельник, в комп’ютеризації редакційного процесу. Нині, зазвичай, головний сервер знаходиться саме в секретаріаті, до нього сходиться вся необхідна інформація від відділіві секторів редакції. У невеликих редакціях один відповідальний секретар виконує всі функції секретаріату, у крупних редакціях відповідальний секретар має одного чи декількох заступників і тоді, відповідно, обов’язки розділяються. А їх багато: хтось стежить за проведенням газетних кампаній, за роботою групи випуску газети, за плануванням поточних номерів, інший – керує процесом тижневого планування, літературного редагування, формує спеціальні полоси, добірки, управляє сектором коректорів, іншими редакційними службами.

У коло обов’язків секретаріату входить безпосереднє керування відділом ілюстрацій, комп’ютерним центром, довідковою бібліотекою, архівом тощо. Саме секретаріат керує і творчою роботою: організовує конкурси між журналістами, відзначає кращі публікації, здійснює оперативний і повсякденний контроль за роботою всіх творчих відділів і обліковує результати їхньої діяльності.

Відповідальний секретар, як один із провідних менеджерів газети, дбає за зміцнення економічної бази редакції. У його обов’язки входить підтримання постійних контактів з комерційними службами, з відділом реклами. Часто такий відділ знаходиться у прямому підпорядкуванні відповідального секретаря, який разом із заввідділом визначає місце рекламних і приватних оголошень на сторінках газети, їх посторінковий розподіл і співвідношення з іншими публікаціями.

 

 

  1. 83. Соціальні мережі як інструмент роботи журналіста.

 

Біл Гейтс стверджував, що сьогодні, якщо вас немає в Інтернеті(соціальних мережах), то вважайте, що ви не існуєте. Актуальним є й твердження про нову форму упарваління суспільством – нетократію, в рамках якої основними є не матеріальні ресурси, а інформація і структури, які її зберігають, обробляють та передають. Тому, нині соц.мережі сприяють організації комунікації між людьми та реалізації базових соціальних потреб (спілкування).

Соц.мережа – соц.структура утворена індивідами або орг. Вона відображає розмаїтні звязки між ними через різноманітні соц.взаємовідносини,починаючи з випадкових знайомств і закінчуючи родинними вузами.Сам термі соц.мерж. введений соціологом Дж.Барсонсом в 1954, але поширився в ХХІст.

Про важливість соціальних мереж у роботі журналіста цікавою є Данієля Сведіна (шведський журналіст). Серед переваг соціальних мереж, які називає медійник, – можливість спостереження за подіями, безпосередня оцінка, аналіз учинків різних людей. До того ж коментарі, а через них і думки читачів, дозволяють визначити популярність видання.

У Швеції дев’ять із десяти мешканців мають доступ до до Інтернету і користуються ним щодня. 39 % людей використовують соціальні мережі. Тож не дивно, що 68 % медіа є соціальними. Їхня активність у мережі Фейсбук настільки велика, що в країні хотіли запустити власну версію. Водночас Данієль зазначає, що попри зацікавленість молоді соціальними медіа, старше покоління шведів досить обережно ставиться до такого виду поширення інформації.

«Соціальні мережі — це доповнення до журналістики, ще один додатковий інструмент у скрині традиційного медійника», — вважає пан Данієль. Сучасні газетярі мають набагато більше можливостей для самовираження, ніж їхні старші колеги. За спостереженнями британців, всі журналісти залежні від соціальних мереж. Активність видань у Фейсбуку чи Твітері сьогодні засвідчує продуктивність журналістів.

Це повязана із можливостями, які соц.мережі надають журналісту: отримання інформації від інших членів соц.мереж, для цього не потрібно домовлятися про зустріч, інтервю, достотньо надіслати повідомлення чи передивитися профайл члена спільноти; верифікація ідей через участь у взаємодії із соц.мережами; соціальна вигода від контактів (професійна). Відтак соц.мережі стають стандартом, доповнюючи традиційні інструменти. Закордонні опитування вказують, що близько 70% жрн сьогодні використовують соц.мережі для пошуку інформації та просування своїх матеріалів. Різні соц.мережі дають можливість отримати моментально «свіжу» інформацію, «гарячі» теми. Проте журналіст має бути доволі обрежним при використанні інформації із соц.мереж і як при інших джерела та засобах інф. завжди памятати про жрн відповідальність та проф.етику.

 

  1. 84. Специфіка жіночого тексту у світоглядній публіцистиці (на прикладі Світлани Алексієвич і Оріани Фаллачі).

 

Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст». Поняття «жіночий текст» з’явилося у другій половині ХІХст, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціальнополітичних прав і свобод. Після їх здобуття феміністки почали більше уваги приділяти розвитку творчої діяльності жіноцтва. З 1940 року у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Елейн Шо­ва­л­тер ви­зна­чає три ос­но­в­ні фа­зи жі­но­чої твор­чо­с­ті: імі­та­ції та ін­тер­на­ці­о­на­лі­за­ції до­мі­ну­ю­чих лі­те­ра­ту­р­них ви­дів; про­те­с­ту про­ти цих стан­дар­тів і за­хи­с­ту сво­їх прав як ме­н­ши­ни; са­мо­від­к­рит­тя та по­шу­ків са­мо­і­ден­ти­ч­но­с­ті. Во­д­но­час Елейн Шо­ва­л­тер за­про­ва­ди­ла в лі­те­ра­ту­р­ну кри­ти­ку тер­мін “гіно­критика”, яка від­рі­з­ня­є­ть­ся від тра­ди­цій­но­го фе­мі­ні­с­ти­ч­но­го ана­лі­зу. Гі­но­кри­ти­ка зо­се­ре­дже­на на поста­ті жін­ки-­ав­то­ра-­пи­сь­мен­ни­ці. Пре­д­ста­в­ни­ки поль­сь­кої шко­ли лін­г­ві­с­ти­ч­но-­лі­те­ра­ту­р­но­го ана­лі­зу за­про­по­ну­ва­ли тер­мін “жіноча лі­те­ра­ту­ра”, який сфор­му­лю­ва­ли в пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя (Пе­тер Хме­льов­сь­кий, Ка­роль Єжи­ков­сь­кий, Ві­ль­гельм Фельд­ман).Цей тер­мін охо­п­лю­вав усю лі­те­ра­ту­ру, на­пи­са­ну жін­ка­ми. Ел­ла Жми­хов­сь­ка за­про­по­ну­ва­ла ін­ший ха­ра­к­тер ро­зу­мін­ня жі­но­чо­го те­к­с­ту — ін­ту­ї­ти­в­ний. Твор­чість жін­ки — це та­кий вид твор­чої ді­я­ль­но­с­ті, фун­к­ці­о­наль­ність яко­го об­ме­же­на біо­гра­фі­ч­но-­ек­зи­с­те­н­цій­ним пре­д­ме­том на­пи­сан­ня, але се­мани­ч­ний бік жі­но­чих тво­рів не під­ля­гає яко­мусь спро­щен­ню.Польська дослідниця Станіслава Пшибичевська стверджує,що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.

Білоруська публіцистка Світлана Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними. Ми спостерігаємо відсутність наратора у тексті білоруської публіцистки (у неї говорять лише герої), і все таки вона обробляє літературну сировину також у свій, жіночий спосіб.

Алексієвич писала про Війну. Про те, сама письменниця визнає, що «у війни не жіноче обличчя», але береться писати про війну залюбки. Вона не дає коментарів до висловлюваного її героями, допускає публікацію малоопрацьованих текстів, котрі є радше літературною сировиною. Вона пише, що жінка інакше відчуває війну, ніж чоловік. Аналізуючи її твори «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», можна простежити суто жіноче сприйняття.

«Запам’ятовувати, відбирати деталі — особливість жіночої пам’яті. Жінки бачили поіншому, пам’ятали поіншому. Їхня війна має і колір, і звук»

Жіноча пам’ять охоплює той материк людських відчуттів на війні, котрий зазвичай позбавляють уваги чоловіки. Якщо чоловіка війна захоплювала як дія, то жінка відчувала і переживала її інакше, через свою жіночу психологію. Новаторство Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона витворила новий жанр, в якому надала слово жінкам, які переживали Другу світову війну, конфлікт між СРСР і Афганістаном та Чорнобильську трагедію.

Оріана Фаллачі — знаменита італійська журналістка, яка у 1970-х на поч. 1980-х років уславилась резонансними інтерв’ю з політиками світового масштабу та своїм протестом проти ісламського світу. Фаллачі практично усе своє життя пропрацювала в журналі «Панорама». Вона була кореспондентом видання в найбільш гарячих точках світу, таких як В’єтнам, Куба, Південна Америка. Ф. і вдавалося контролювати хід розмови і не дозволяти співрозмовникам ухилятися від незручних для них тем. Цього вона досягала своєю неперевершеною відвертістю, бескомпромісністю, гостротою запитань та наполегливою вимогою відповідати на них. Динамічність, спонтанність її реплік, які нерідко випливали із відповідей, були наслідком тривалого і наполегливого вивчення свого майбутнього співрозмовника перед інтерв’ю, а також першокласною журналістською майстерністю Ф.

На прикладах розмов Ф. із провідними державними лідерами ісламського світу можна побачили її високу майстерність інтерв’юера. Водночас, під час цих розмов журналістка продемонструє небажання сприймати, поважати чи бодай розуміти мусульманську культуру.

Виступи Ф. мали широкий резонанс у світі й коментарі, зауважуючи, що “твори Фаллачі — це конденсат найгірших упереджень та стереотипів про історію арабо-ісламського світу. Більше того, вони — чистої води образа на адресу Історії, Культури та людської думки і як такі повинні аналізуватися та викриватися»

Вихід у світ кожної книги відомої італійської письменниці і журналістки Оріани Фаллачі має велике культурне значення і суспільний резонанс. Її книга «Лють і гордість», написана відразу після терористичних актів 11 вересня 2001 року, стала емоційною реакцією на ці події, викликавши справжній шок у світовій суспільній думці, тому що письменниця не соромилася у висловлюваннях, щоб відобразити свій жах і гнів.
Не для слави і не для грошей, — запевняє Оріана Фаллачі, — пише вона, але з відчуття обов’язку.

 

  1. 81. «Розмовні» та «ігрові» аспекти ток-шоу.

 

Останнім часом на нашому телебаченні з’явилося багато політичних ток-шоу. Саме ці програми отримали відповідний резонанс у пресі і привернули до себе погляди багатьох медіакритиків. Жанр ток-шоу виник на американському телебаченні в 60-х роках ХХ століття, його творцем, був журналіст Філ Донахью. Він зосередив увагу у своєму ток-шоу не на відомих особистостях, а на скандальних проблемах, які відкрито обговорював в ефірі.

Дослідники телевізійних жанрів Вакурова Н.В. і Московкин Л.І характеризують ток-шоу як розмовний жанр, сучасний аналог теледискусії, від англ. talk-show — запозичений у зв’язку з можливістю прямого ефіру західний жанр, адресований «не всім, але кожному». Дослідники вважають, що ток-шоу поєднує сутнісні ознаки інтерв’ю, дискусії, ігри, а також концентрується навколо особистості ведучого. Це максимально персоніфікована екранна форма. ток-шоу тісно пов’язана з питально-відповідної основою цього жанру. Саме форма, якість, вид і логіка послідовності питань визначають інтригу і динаміку розвитку сюжетної лінії програми.

Так, Н.В. Вакурова розрізняє такі види ток-шоу:
Телеміст — варіант розмовного жанру типу ток-шоу, який використовує можливість видовищного протиставлення контрастних за ментальністю аудиторій, двох або більше, як правило, географічно віддалених один від одного за допомогою техніки супутникового зв’язку.
Теледебати — варіант розмовного жанру типу ток-шоу чи дискусії, що суміщає елементи інтерв’ю, дискусії і навіть репортажу, який використовує видовищність передвиборної конкуренції кандидатів.
Бесіда — жанр аналітичної публіцистики, діалог чи полілог, іноді з використанням допоміжних кіно-або фотодокументів (коротких сюжетів), як правило без вираженої конфронтації сторін.

Дискусія — жанр аналітичної публіцистики, зазвичай полілог за участю ведучого і не менш ніж двох носіїв контрастних точок зору на якусь суспільно-значиму проблему, або будь-яких ньюсмейкерів, одночасна поява яких у кадрі символізує якусь протилежність.

Неодмінними «компонентами» ток-шоу, крім ведучого, виступають гості («герої») — люди, чимось прославилися або просто цікаві своїми вчинками, думками, способом життя. Обов’язково присутність у студії кількох десятків «простих глядачів», можливо і наявність компетентних експертів. Глядачі не завжди залучаються в розмову, іноді їх участь обмежується оплесками, сміхом, вигуками подиву — це створює особливу атмосферу публічності, дає «емоційну підказку» телеглядачам. У деяких ток-шоу передбачено можливість підключення телеглядачів до розмови — телефоном та «гучного зв’язку» в студії.

Глядачів вабить елемент шоу. Часто вони не уявляють без цього цікавої передачі, навіть на серйозну тематику. Для них не так важлива тема дискусії, компетентність гостей, фаховість ведучого чи культура спілкування, головне – щоб не було нудно. Змістовність розмови програє епатажності, екстравертизму. І це не лише те, що нам пропонує телебачення, це те – що ми самі, а принаймі більшість, хочемо бачити.

Борис Бахтєєв стверджує:“…. Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?”

Складність полягає в тому, що якщо ток-шоу – це більше розважальний жанр, аніж інформативний, то політичні ток-шоу перетворюють на розвагу серйозні речі.

Отже, у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача – про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу. Справді, скільки буде існувати попит, стільки буде існувати й пропозиція.

 

  1. 82. Роль ЗМІ в масовізації сучасної культури.

Завдання ЗМІ – підтримувати та популяризувати традицію, аргументувати значення й важливість як минувшини, так і сучасної культури. Культура створюється певними соціальними групами. Це система цінностей, уявлень про життя, спільних для людей, пов’язаних спільністю певного способу життя.
Журналіст виступає як культурний посередник. Засоби масової комунікації намагаються розкрити сутність культурних цінностей.

Стандартизація предметного світу людини, масове тиражування предметів мистецтва, зниження естетичної цінності побутової речі — це і є шляхи виникнення «індустрії словесності», «індустрії видовищ» та інших складових масової культури. Кінець ХХ століття приніс з собою нове розуміння культури в цілому і журналістики як культурного посередника зокрема. Завдання журналістики періоду постмодерну бачиться в тому, щоб бути посередником між особистими культурами, об’єднуючи безліч особистих світів в єдиний інформаційний простір. Постмодерн здійснюється саме в культурі і через культуру. Тому незмірно зростає роль і відповідальність журналістики в суспільстві.

ЗМІ в даний час має великий вплив на культуру. У цього впливу є свої позитивні і негативні сторони. Наприклад, підвищення рівня освіти все більш широких верств населення тісно пов’язане із зародженням ЗМІ, тобто із зростанням тиражів друкованого слова — книг, а потім журналів і газет. Але, в той же час, розширення сфери контакту населення з мистецтвом і наукою за допомогою ЗМІ викликало цілий комплекс наслідків і для всіх соціальних верств і для самої культури. З цих наслідків виділимо наступні два: Мистецтво, розділене до цього на дві не надто пов’язані між собою частини — елітарне і масове, стало розтягуватися в шкалу, кожна ділянка якої з віддаленням від елітарного полюса адресувався все більш широкому колу «споживачів». Малоосвічені, але вже потрапили в сферу впливу ЗМІ, верстви населення отримують свою моду, побутової дизайн, міський романс, бульварні газети, «романи для куховарок» та інші складові швидко розгортається мас-культури. З точки зору елітарних критеріїв, цей потік складався з ерзац і деструктивних компонентів, що руйнують мораль і культивують «поганий смак». Симбіоз великого мистецтва і вищих класів будувався до епохи ЗМІ в основному на відносинах «пропозицію-замовлення» і в значно меншій мірі на формі «товар-ринок». З культурним перебудовою, що почалася під впливом розвитку ЗМІ, нове, неелітарних, мистецтво стало формуватися під знаком суто ринкових відносин, причому ринку масового — низька ціна, великий тираж і якість «під клієнта».

Таким чином, ЗМІ відіграють велику роль у виникненні і розвитку масової культури, але все сказане вище не враховує ще один важливий фактор формування високої і низької культур: соціальне замовлення, який ще зовсім недавно вважався основною силою, що визначає домінанти розвитку мистецтва і навіть науки. Поточний контекст — панівна ідеологія, мораль, закони — формував орієнтири і шкалу оцінок, визначалися, у кінцевому рахунку, соціальним замовленням.

Високе мистецтво в усі епохи мало насамперед підкреслити право замовника на владу. Основною ж для мистецтва критерій — «зробіть мені красиво» — міг розглядатися як вторинний, оскільки (а) зазвичай є компонентом оформлення величі влади і (б) більш важливий у тих областях, які рідше входили в основний набір атрибутів влади (література, театр, і т.п.).

На низьке ж мистецтво до епохи ЗМІ впливати зверху можна було швидше батогом, тобто заборонами на небажані елементи, ніж заохоченням бажаних. Поява ЗМІ починає процес становлення нової мас-культури, все більше виконує замовлення згори: повчальні і релігійні тексти, пропаганда непорушності устоїв, морализующего і патріотичні олеографії. З якогось етапу еволюції мас-культури фактор ринку починає грати все більшу, а врешті-решт основну роль, все більше ототожнюючи її з кітчем. При цьому загальні орієнтири культури в цілому залишаються за високим мистецтвом.

 

 

  1. 83. Роль ЗМІ у формуванні політичного іміджу у виборчому процесі.

 

Політичний портрет як журналістський твір має високий ступінь актуальності і дуже сильний елемент суб»єктивізму, має чітко виражений ревізіоністський характер. На політичний портрет завжди накладає відбиток час і політична ситуація. Автор політичного портрету має відчувати момент. Працівники редакційних колективів мають пам»ятати, що будь-якого політика завжди супроводжують чутки, домисли, часто неправдиві, тому інформація має бути перевірена, адже пол..портрет вносить вклад у формування думки виборців про політика та формує його пол..імідж. й може вплинути на хід виборчого процесу.

—                    при підготовці політичного портрету треба чітко охарактеризувати епоху, в яку працює діяч, дати характеристику суспільству в цілому, — ключове питання: які складові успіху цього політичного діяча.

Журналіст, в основному пишучи пол..портрет мав би бути максимально правдиво-істиним щодо політика, але в основному, негатив опускається й формується окремий образ, типаж. Можна згадати про типологію лідерів за Дженінгтоном (фактично саме в таких напрямках журн. намагаються описувати політиків):

  1. Супермен – ламає старі порядки і творить нові цінності
  2. Герой – присвячує себе шляхетним справам
  3. Принц – діяльність мотивована прагненням панувати, результат не має значення.

Характерні ознаки сучасних пол..портретів у неякісних ЗМІ: *відсутність аналізу діяльності *особлива увага до сімейного життя та життєвих курйозів *позитивне забарвлення

Відрізняються політичні портрети у таких виданнях як День та Дзеркало тижня:*глибша аналітичність *менша увага до особистого життя, більша – до діяльності *відчутна критика, але рідко

Варто зазначити, що таких політичних портретів, про які говорить теорія сьогодні немає. Форма подачі залежить від стилю видання, що серйозніша газета, то аналітичніший портрет, і навпаки. Що важливо, епоха, у якій живе та чи інша особа, яку описують, до уваги не береться.

Паславський:

Є такі форми подачі журналістських матеріалів при перебігу виборчої кампанії:

А) новинні блоки (найбільш вдалі форми, бо фактично не контрольовані ні законодавством, ні ЦВК)

«бонус влади» — перевагу в ефірі має той кандидат, який є при владі. Б) спеціальні передачі про вибори В) платна політична реклама

У суспільствах, які не мають тривалої демократичної традиції, є негативне сприйняття політичної реклами. Причини:- значна кількість виборців проявляє упередження до політичного режиму через низьку популярність політичних партій, — дорога політична реклама, вартість якої політичні партії намагаються приховати. Дослідник іміджу Бебик пропонує дотримуватися таких 5 принципів:

  1. В кожному ЗМІ не менше ніж 1 р. на тиждень – іміджевий матеріал
  2. Не доцільно подавати великі за обсягом матеріали
  3. Друкувати авторські матеріали
  4. Одне видання має бути постійно у резерві команди
  5. Започаткувати дискусію, щоб на кандидата посилалися, сперечалися, забезпечити постійну присутність у ЗМІ

 

 

  1. 84. Росія чи Європа? (пошуки геополітичної ідентичності в публіцистиці І. Франка та М. Грушевського).

Іван Франко у ст.. «Свобода і автономія» : проголосив заклик до політичної свободи і автономії. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.

«Поза межами можливого» — ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Ф. наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії. Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.

«Що таке поступ?». Він заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”).

М. Грушевський постіно змінював свої погляди – виступав то за самостійність, автономію Укр., то за участь у федерації із Росією. М.Грушевський схиляється до промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він, продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для України мати широку автономію у складі Російської демократичної республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський вважав, що “велика революція Російська . велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію”. І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних правах, в пізнішім часі зможе стати однією із найбільш сильних республік такої Європейської федерації.

У своїй праці “На порозі Нової України” він зазначає, що “пережитим і віджитим . є наша орієнтація на Московщину, на Росію”. Українську орієнтацію на Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він доказує духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими народами. “Коли народність наша, дух нашого народу тягне на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудня, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя”. Однак оцінка М.Грушевського як противника самостійницької течії національно-визвольного руху – це лише однобокий погляд, відірваний від контексту подій початку XX ст. Адже у той час суспільно-політична думка України, не маючи досвіду практичної політики, лише починала формуватися. Своєю політичною активністю історик готував ґрунт для сприйняття української незалежності широкими верствами населення. Шлях до цього пролягав через здобуття автономії України в межах Російської і Австро-Угорської імперій, і федералізм для М.Грушевського був політичним завданням мінімум, першим етапом для осягнення найвищої мети – зібрати всі українські землі в соборній державі. Відомо, що саме М.Грушевський добивався проголошення IV Універсалу Центральної Ради про незалежність України.

«Українство і питання дня в Росії» (1905): Вважав, що українцям потрібно відмовитися від традиційного культурництва, бо українське питання – це питання політичне. Грушевський закликав зробити все, аби укр. народ став нацією. Цього замість українців не зробить ніхто.    Український рух став культурницьким у той час, коли Желябов, Кибальчич та сотні інших українців пішли на боротьбу за всеросійську революцію.   Російська революція – питання не лише соціальне, а й національне. Україна й Польща вважали цю революцію можливістю владнати наболілі національні питання. Будь-яка імперія, побудована на костях і крові, розвалиться.

 

  1. 81. Ринкові засади функціонування газети.

 

Сьогодні, в дні світової економічної кризи, коли ринок засобів масової інформації, в тому числі і друкованих, перенасичений, актуальною проблемою є здатність видання успішно функціонувати поряд з іншими. Проблема актуальна не перший рік і не секрет, що багато популярних газети були змушені повністю переглянути концепцію видання, композиційно-графічну модель газети, подачу матеріалів і навіть тематичну спрямованість.

Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворення інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою комунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій. Передусім постає питання, чи можлива реалізація всієї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціалізацією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа.

В умовах ринкової економіки редакцію газети чи журналу потрібно розглядати як ко-мерційне підприємство — самостійний, з правами юридичної особи, суб’єкт господа-рювання, що діє в умовах самофінансування Повноцінна фінансова діяльність, кількість найманих працівників, регулярна потреба в інвестиціях, реальна ціна й собівартість продукції — всі ці аспекти діяльності преси ставлять її в один ряд з усіма іншими виробничими структурами. Періодичні видання сьогодні — це справжні підприємства зі своїм складним виробничим процесом. У сучасній редакції, коли в її структуру, крім творчої частини, увійшли постачання, виробництво, збут, присутні, як мінімум, два типи праці: творчий (журналістський) і технологічний (менеджерський). Незалежно від змісту й політичної орієнтації преса завжди залишається своєрідним сплавом продукту інтелектуальної творчості та продукту матеріального, який треба вміти вигідно продати. Завоювання ринку, рентабельність інформаційного підприємства до-сягаються переважно завдяки діям талановитих журналістів, творчих працівників, які уважно стежать за станом суспільства.

Дохід від реалізації газет, журналів, інших друкованих засобів масової інформації залежить від реалізованого тиражу періодичного видання та ціни його номера Поряд з абсолютним збільшенням кількості періодичних видань помітно зменшилися тиражі, що пояснюється не стільки зниженням читацького інтересу, скільки несприятливою економічною ситуацією в державі, зниженням життєвого рівня населення, високими цінами на папір, послуги зв’язку й поліграфії, що зумовлює й зростання цін самих видань. Беручи участь у жорсткій конкурентній боротьбі за ринок збуту, редакції зобов’язані нині турбуватися не лише про якість своєї журналістської продукції, від якої значною мірою залежить тираж і ціна примірника періодичного видання, а й про те, як знизити витрати на його виробництво і забезпечити збут виробленої продукції із задовільним, як мінімум, комерційним підсумком.

Редакції теж важливо випускати лише ту продукцію, яку неодмінно купить потенційний покупець. Тобто необхідно оволодіти маркетингом як мистецтвом просування журналістської інформації до масової аудиторії з метою задоволення її потреб і одержання засобом масової інформації максимально можливого доходу.

Редакція газети, з одного боку, добивається збільшення доходів у результаті зростання популярності видання (а воно можливе у випадку задоволення читацьких потреб); з іншого намагається знизити видавничі та редакційні витрати. Успіх приходить до тих, хто застосовує в газетній справі певну стратегію, спираючись на реалізацію шести найважливіших принципів маркетингу. 1) дослідження ринку, 2) сегментування ринку, 3) позиціонування видання на ринку, 4) реагування на читацький попит, 5) інновація, 6) планування стратегії ризику.

 

 

  1. 82. Різновиди і призначення медіакритики.

 

Медіакритика – це сегмент журналістики, що аналізує та оцінює медійний продукт. Її предметом може бути форма і зміст медійного продукту, а також тенденції та обставини його виробництва, їхнє значення, вплив на суспільство, взаємодія з ним тощо.

Жанрові й тематичні межі медіакритики розмиті: вона дифузно межує з  критикою різних родів мистецтва, політичною та соціальною публіцистикою, есеїстикою, навіть художньою літературою. Позаяк медіа не існують окремо від реалій, що їх вони висвітлюють, відображають та осмислюють, медійну критику також неможливо повністю відокремити від прилеглих жанрово-тематичних масивів журналістики. Не кожен текст, у якому згадується, аналізується чи оцінюється певний засіб масової інформації або його продукт, є медіакритичним.

За російським дослідником Ол. Короченським, медіакритика поділяється на академічну, професійну («цехову») та масову. Критику адресовану аудиторії ЗМІ «загального інтересу можна назвати популярною, а адресовану вужчій цільовій аудиторії  – спеціалізованою (до цього різновиду можна застосувати й визначення «цехової») та/або суміжних гуманітарних сфер, прихильникам тих чи інших жанрів або навіть окремих медіа, «кваліфікованим глядачам (читачам, слухачам)» – людям, для яких притаманне глибоке сприйняття й аналіз медійного продукту.

Неможливо провести чітку межу між популярною та спеціалізованою медійною критикою, позаяк існує чимало перехідних форм – наприклад, публіцистика, для адекватного сприйняття якої читач повинен орієнтуватись у медійних та культурних реаліях, володіти певною термінологією та, як правило, мати інтелектуальний рівень вищий за пересічний.  Так само спеціалізована медіакритика далеко не завжди зашифрована й зрозуміла лише медійним фахівцям.

Спеціалізовану медіакритику публікують:

Регулярно:

— Сайт та журнал «Телекритика», підпроекти «Дуся», «Медіаграмотність», «ВідеоТеКа»

— Сайт та журнал «Медіакритика»

— журнал Національної спілки журналістів «Журналіст України»

Нерегулярно:

Газети «Дзеркало тижня», «День», «2000», «Україна молода», журнал «Український тиждень»

«Медіа про медіа» – «Медіабізнес»,  «Медіаняня», «Рекламастер», Sostav.ua

Блоги професійних медівників

Українські медіакритики:

Наталія Лигачова, Олег Вергеліс, Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Георгій Бурсов, Андрій Рушковський, Борис Бахтєєв, Сергій Грабовський, Ігор Лосєв, Ганна Шерман, Сергій Тримбач, Сергій Черненко, Наталія Катериненко, Євген Мінко, Сергій Рачинський, Ігор Куляс

У своїх відносно регулярних проявах популярна медіакритика  тяжіє радше до провокування емоцій, аніж до глибокого осмислення подій та явищ. Адже їй доводиться «чіпляти» читача, до сфери зацікавлень якого не належить копирсання в аспектах та механізмах роботи медіа. Її фірмовий стиль –  суб’єктивний, різкий аж до брутальності, саркастичний, або ж бурлескний.

Нерегулярна популярна медіакритика вельми розмаїта: це може бути «лист обуреного глядача» емоційна репліка, рефлексивна реакція на певну медійну подію, полемічний виступ, бесіда в радіо- або телеефірі тощо. Своєрідним первинним «поживним середовищем» для популярної медіакритики є блогосфера. Гнучкий формат, мультимедійність та відсутність будь-яких жанрових обмежень у блозі роблять варіативність форм висловлення вражень та оцінок медійного продукту, подій чи загальної ситуації у медіапросторі необмеженою. Критика у блозі може бути як обґрунтованою, наближеною до традиційних журналістських жанрів, так і більш сугестивною, аж до формату no comments.

Поняття контексту є ключовим для окреслення спеціалізованої медіакритики. Автор тут оперує реаліями, образами, алюзіями, безпосередніми посиланнями (гіперлінками), поняттями. Якщо в популярному форматі авторові достатньо висловити враження про якість нового проекту на певному телеканалі, то в спеціалізованому предметом аналізу та оцінки можуть бути також історія певного жанру, телеканалу, вплив, який справляють на нього власники, влада тощо. У співставленні з популярною, спеціалізована медіакритика ставить відчутно вищу планку вимог до особистої компетентності автора. Зазвичай це досвідчений фахівець-медійник, це може бути визнаний експерт у галузі, суміжній із журналістикою. Особливого колориту додає медіакритиці причетність автора до суміжних галузей критики чи мистецтва.

 

 

  1. 83. Розвінчання сталінізму в публіцистиці І. Багряного.

 

Найперше маємо говорити статтю «Чому я не хочу вертатися в СРСР», 1946 р.: «Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом.Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості.Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.»

У цій статті ми фактично у кожному слові відчуваємо біль Б. та ненависть до влади рад.союзу, яка знущається над Україною, автор висловлює сум за своїми родичами, які залишаються в срср та страждають чи страждали там.

2. «Тигролови»: хоч це й художній твір, та в ньому автор детально розвінчує тоталітаризм.

Важлива картина роману — зображення контрасту двох потягів: одного страшного з в’язнями, а іншого комфортного з працівниками НКВС. Ці два потяги символізують розподіл населення на дві частини — рабів і в’язнів з одного боку та правителів і поки що вільних з іншого.  «То був час нової хвилі арештів, що прокочувалися по величезній країні. У Сибір і на Далекий Схід знову потягнулися тисячі поїздів, везучи туди мільйони «куркулів» та «ворогів народу».

3.«Сад Гетсиманський» 1950 р. Це було своєрідне започаткування традиції зображення старанно приховуваної частини життя радянського суспільства. Після цього почалася епоха так званої «табірної літератури» (Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ», Шаламов «Колимські оповідання», Антоненко-Давидович «Сибірські новели»). Головний конфлікт роману — це протистояння двох взаємовиключних сил. Незламної особистості та радянської тоталітарної системи, яка через своїх слуг прагне будь-що зламати, підкорити собі цю особистість. У цьому романі Людина уособлює абсолютне Добро, а Система — абсолютне Зло. Система бачила ворогів у тих, хто хотів бути особистістю, а не гвинтиком. Таких вона жорстоко вбивала. Про це роман Б. його публ.виступи.